Почитав тут трохи коментарів супротивників параду, ну цих адептів зіпсованого асфальту і задумався трошки. Але ж вони і не винні в своїй ущербності. Як жили в мирному Києві або Дніпрі, так і продовжують жити.
Загрузка...
Про це пише Alexey Petrov
Загрузка...
Війна ?! Яка війна? Ах там на сході? Ой, не могли домовитися, чи що? Та й взагалі, мені все одно. Загинули тисячі хлопців. А мені яка різниця? Я їх знав, чи посилав туди. Кожен день хтось вмирає. І що тепер? Прийдуть росіяни? Ну і нехай прийдуть, з мене не убуде. Яка різниця чиї солдати ходять вулицями. І взагалі…
Приблизно так думав хтось із тих жителів Маріуполя, для кого січневий ранок 2015 року став останнім у житті. А пасажири малазійського «Боїнга» взагалі нічого про це не думали. Невідома війна була далеко внизу, кілометрів на десять нижче крила їх пасажирського лайнера. На жаль. Цю відстань смерть подолала дуже швидко. Практично миттєво …
Незважаючи на мою природну доброту, мені часом хочеться організувати екскурсію для обраних. Притягти на передову і закрити в бліндажі. Перший же обстріл переверне мізки. Нехай посидять, послухають як артилерійські прильоти немов кроки смерті ступають по землі. Ближче і ближче. О, ось зараз трохи далі. А тепер лівіш, але вже дуже близько. Наступний куди ?!
І не випускати з бліндажа, коли верещати будуть від жаху. Нехай дочекаються другої «дискотеки», а потім і третьої, букет «Гвоздики» упереміш з «Градом». Посадити б поруч з ними всю їхню родину, щоб жах в очах їхніх дітей на все життя запам’ятався. Але хіба дітятко вінувате, що батько, або мати дурнуваті?
Військовий парад, це такий же елемент гібридної війни, як превентивних удар «Точками», по заповзаючих через поребрик колонах техніки. Як фільми і книги про війну, від яких окупантів корчить немов чортів від святої води. Парад це демонстрація військового щита, для кожного українця. Повторююсь, для кожного, бо осколки в російському снаряді від САУ «Акація» не підписані «тільки для патріотів тієї країни».
Слава Україні!