Наверно, для “Цензора” это “неформат”?
И наверно, оно “не ко времени” (учитывая нашу вчерашне-сегодняшнюю ПОБЕДУ с освобождением пленных) – но хочу именно сегодня опубликовать (со ссылкой на автора, см. внизу), хорошее стихотворение, которое у меня давно “в ушах”, и которое напомнило мне о совершенно реальном случае: во время похоронной церемонии в прекрасной моей Одессе мать бойца “Азова” (одного из нескольких одесситов, погибших в Широкино) приказала открыть гроб – чтобы вся Одесса увидела: тело ее сына было сознательно изуродовано врагом (какой-то урод “запоребриковый” отрезал у ее уже мертвого сына уши)…
Его звали Александр Кутузакий, и он был грек по национальности, а впрочем, он таки прежде всего – был ОДЕССИТОМ (и “по определению” – он не мог быть быть “фошыздом”), и он погиб в тех самых февральских боях 2015-го, в которых полегли еще несколько его земляков-“азовцев” – РАЗНЫХ национальностей…
То, о чем эти стихи, я много раз видел и лично, и “по видео”…
А мати бійцям наказала відкрити труну…
Її відмовляли, їй ліки давали і воду…
Вона говорила: «Збирала його на війну –
Й до раю зберу, і ще раз помилуюсь на вроду.
…Вона не зомліла, змінився лише її лик.
Вона лише стала одразу, як хмара осіння.
А потім поклала в труну вишиванку й рушник
І гладила тіло скалічене милого сина.
Вдивлялася в риси обличчя, порізи, синці –
І наче воліла рукою мару відігнати…
А потім сказали ми їй: «Вже прийшли панотці»,–
Вона все одно не дозволила нам закривати.
І більше ні слова не мовила в голос вона,
І губи тремтіли, напевне, в молитві за сина,
А люди кругом шепотіли: «Страхіття… Війна…»
І старились очі її і чоло щохвилини.
Коли панотець говорив, що тепер лише Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох
Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Ми всі оніміли: «Навіщо за ката? Чому?»
Її попрохав панотець розтлумачити людям…
«Бо в ката, напевне, є діти й дружина, тому
Що кара не може торкнутися виключно Йуди»…
Коли вже ми їхали, нас провела до воріт…
Хрестила по черзі, сльозам – ні кінця, ні упину,
Що ми – говорила – віднині всі діти її
І що зобов’язані жити за себе й за сина.
Дала на дорогу нам їжі, води і вина,
А ще в рушникові строкатім – хлібину із сіллю.
Рушник вишивала для сина на долю вона,
А в сина ніколи, ніколи не буде весілля…
Ми їхали мовчки. Судомило душі й вуста,
Стояли в очицях згорьовані батько і мати…
Ми думали всі про одне, та не сміли сказати:
Земля українська не просто прекрасна – свята…
Інеса Доленник